ВИСНОВОК AMICUS CURIAE у справах № 560/17919/24 та № 320/35112/23, що розглядаються колегією суддів [Верховного Суду] у складі: Шишова О.О., Васильєвої І.А., Яковенка М.М.
Рада бізнес-омбудсмена («Рада») цим засвідчує свою повагу та надає свій висновок amicus curiae. Метою висновку є представити суду свою позицію щодо питання права, яке має системний вплив на бізнес-середовище.
Рада є постійно діючим консультативно-дорадчим органом при Кабінеті Міністрів України, що створений для сприяння прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень, запобігання корупційним діянням та/або іншим порушенням законних інтересів бізнесу. Повноваження Ради визначені в постанові Кабінету Міністрів України № 691 від 26.11.2014 та Меморандумі про взаєморозуміння щодо підтримання української антикорупційної ініціативи від 12.05.2014, що укладений між Кабінетом Міністрів України, Європейським банком реконструкції та розвитку, Організацією економічного співробітництва та розвитку, Американською торгівельною палатою в Україні, Європейською Бізнес Асоціацією, Торгово-промисловою палатою України, Федерацією роботодавців України та Українським союзом промисловців і підприємців.
Основним завданням Ради є розгляд скарг підприємців на недобросовісні дії органів влади на засадах незалежності та рівновіддаленості від держави та бізнесу. На підставі отриманих від бізнесу скарг Рада визначає системні проблеми, які негативно впливають на бізнес-клімат України, та вживає заходів для їх врегулювання.
І. Суть проблеми
У 2025 році Рада довідалася про численні податкові перевірки продавців товарів, які співпрацюють із ТОВ «Нова Пошта» та ТОВ «НоваПей». Перевірки стосувалися наступного формату продажів: продавець відправляє товар покупцю через експедитора ТОВ «Нова Пошта» на умовах т.зв. накладеного платежу (післяплати); покупець оглядає товар у відділенні Нової Пошти і отримує посилку та оплачує її через небанківську фінансову установу ТОВ «НоваПей» або відмовляється від посилки.
Під час перевірок податкові органи доходили висновку, що між продавцем і покупцем відбувається розрахункова операція в момент вручення посилки експедитору для організації доставки, тому продавець повинен вкласти чек (форма № ФКЧ-1) в коробку перед відправкою, незважаючи на те, що в цей момент не відбувається самого розрахунку за товар. За результатами перевірок до продавців застосовано штрафні санкції у розмірі 100% (перший продаж) та 150% (подальші продажі) від вартості всього товару, відправленого через ТОВ «Нова Пошта» та оплаченого через ТОВ «НоваПей».
ІІ. Дії Ради в рамках розгляду скарг бізнесу
Позиція підприємців, які звернулися до Ради, полягала в тому, що вони не повинні вкладати чек при відправленні товару, оскільки:
- на момент відправлення товару не надійшла оплата за нього; та
- кошти за товар після його вручення покупцю надходять не від покупця, а від небанківської фінансової установи ТОВ «НоваПей» у безготівковій формі.
Зважаючи на системність проблеми, 09.07.2025 Рада організувала онлайн-зустріч, в якій взяли участь представники Державної податкової служби України («ДПС»), Міністерства фінансів України («Мінфін»), Національного банку України («НБУ»), [представники бізнесу] та Ради. Представники бізнесу, НБУ та Ради погодилися щодо недоцільності фіскалізації таких операцій, в той час як ДПС та Мінфін відстоювали протилежну позицію.
ДПС ініціювала ще одну зустріч, під час якої представникам компаній, бізнес-асоціацій та Раді не вдалося переконати ДПС змінити підхід. На зустрічі Рада повідомила учасників про те, що на розгляді Верховного Суду перебувають дві справи (№ 560/17919/24 та № 320/35112/23), де мають бути сформовані перші правозастосовчі висновки в аналогічних обставинах. Згодом ДПС ініціювала перед Мінфіном питання про прийняття узагальнюючої податкової консультації («УПК»), запропонувавши проект, який відображає чинну податкову практику («Проєкт УПК»).
Рада вважає, що прийняття УПК на цьому етапі закріпить спірну правову позицію і призведе до правової невизначеності. На переконання Ради, саме висновки Верховного Суду, а не роз’яснення податкових органів, мають забезпечити остаточний та єдиний підхід до правозастосування у цих правовідносинах як для платників податків, так і для контролюючих органів. На жаль, попри заперечення Ради та пропозицію зняти питання УПК з порядку денного, Експертна рада при Мінфіні доручила ДПС доопрацювати Проєкт УПК.
ІІІ. Позиція Ради
Вивчивши позиції різних зацікавлених сторін, проаналізувавши обставини індивідуальних скарг підприємців та чинне законодавство, Рада дійшла висновку, що податкові органи помилково вимагають фіскалізовувати товар в момент його вручення експедитору, ще до фактичного отримання коштів від покупця, та необґрунтовано відмовляються застосовувати звільнення від фіскалізації до безготівкових переказів, які здійснюються ліцензованими небанківськими фінансовими установами.
3.1. Щодо моменту вчинення розрахункової операції
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» («Закон про РРО») визначення розрахункової операції зводиться до приймання від покупця оплати (готівкових коштів, платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) за місцем реалізації товарів.
Таким чином, для того, щоб продавець міг вкласти фіскальний чек в коробку перед відправленням, повинен мати місце факт розрахунку за товар на момент передачі його експедитору. Такий розрахунок матиме характер передоплати. Якщо продавець відправляє товар до проведення оплати, розрахункової операції на момент відправлення не відбувається.
Згідно з Проєктом УПК вимога податкових органів видати фіскальний чек перед відправленням товару ґрунтується на положеннях ч. 11 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до яких розрахунковий документ має бути виданий/створений не пізніше моменту передачі товару. При цьому момент передачі товару ДПС вбачає не в моменті його передачі безпосередньо покупцю, а в моменті вручення посилки експедитору для організації доставки, оскільки згідно з ч. 2 ст. 664 Цивільного кодексу України («ЦКУ»), якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов’язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов’язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв’язку для доставки покупцеві.
Однак, на нашу думку, не слід ототожнювати момент виконання зобов’язання з передачі товару з моментом здійснення розрахункової операції, які при дистанційній торгівлі з післяплатою є розірваними у часі. Крім того, в цьому випадку слід надати перевагу спеціальним нормам Закону про РРО, які пов’язують обов’язок видавати фіскальний чек з моментом вчинення розрахункової операції, а не загальним нормам права.
Більш того, в позиції ДПС є певна неузгодженість, оскільки ст. 664 ЦКУ стосується перевізників та організацій зв’язку, водночас в офіційних листах ДПС зазначає, що ТОВ «Нова Пошта» є експедитором. При цьому саме зі статусом експедитора ДПС пов’язує обов’язок фіскалізовувати продаж товару до отримання оплати за нього:
«При відправці продавцями товарів будь-яким експедитором (логістичною компанією) в Україні, який не має статусу ні кур’єра, ні перевізника, не є учасником відносин купівлі-продажу, не передає право власності на товар та не бере участі в розрахунку за нього відповідно до договору про надання послуг, фіскальний касовий чек має бути сформований до відправки товару та вкладений продавцем у коробку з товаром, або надісланий покупцеві при, або до передачі його експедитору (логістичній компанії)».
На думку Ради, момент виникнення обов’язку з фіскалізації операції має визначатися виключно за Законом про РРО, оскільки тільки він встановлює правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій: вичерпне коло обов’язків продавців, винятків з них та відповідальності за порушення. Цей закон пов’язує виникнення обов’язку фіскалізувати продаж товару саме із вчиненням розрахункової операції, тобто моментом отримання оплати від покупця.
3.2. Щодо обов’язку фіскалізовувати післяплату
Рада погоджується з позицією продавців, яка полягає в тому, що невидача фіскального чека не порушує Закон про РРО, адже вони не отримують оплату від покупців, навіть після отримання ними товару. Це робить небанківська фінансова установа ТОВ «НоваПей», яка на своєму рахунку акумулює всі отримані кошти у різних формах оплати (готівка та платіжні картки) від різних покупців за день і наступного дня перераховує їх у безготівковій формі на банківський рахунок продавця.
Безготівковий характер цих операцій підтверджує п. 10 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, що затверджене постановою Правління Національного банку України № 148 від 29.12.2017, згідно з яким розрахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб у разі їх здійснення готівкою без відкриття рахунку шляхом унесення готівки до кас надавачів платіжних послуг для подальшого її переказу на рахунки інших суб’єктів господарювання або фізичних осіб для платників коштів є готівковими, а для отримувачів коштів – безготівковими.
У Проєкті УПК податковий орган тлумачить норми Закону про РРО так, щоб поширити обов’язок фіскалізації на безготівкові операції, обґрунтовуючи це тим, що «визначення розрахункової операції містить слово «тощо», яке прямо вказує на невичерпність наведеного переліку безготівкових розрахунків».
Водночас в Законі про РРО надано наступне визначення:
«розрахункова операція – приймання від покупця готівкових коштів, платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо за місцем реалізації товарів (послуг), видача готівкових коштів за повернутий покупцем товар (ненадану послугу), а у разі застосування банківської платіжної картки – оформлення відповідного розрахункового документа щодо оплати в безготівковій формі товару (послуги) банком покупця або, у разі повернення товару (відмови від послуги), оформлення розрахункових документів щодо перерахування коштів у банк покупця».
Проаналізувавши визначення розрахункової операції, Рада дійшла висновку, що слово «тощо» стосується не переліку безготівкових розрахунків, а переліку платіжних інструментів (готівкових коштів, карток, жетонів, чеків тощо), за допомогою яких покупець розраховується за придбаний товар із продавцем. У цій ситуації приймання різних видів платіжних інструментів здійснює не продавець, а небанківська фінансова установа, яка надалі в безготівковій формі перераховує кошти продавцям.
В свою чергу, Закон про РРО не вимагає здійснювати фіскалізацію операцій, за якими оплата приймається у безготівковій формі (на IBAN) банківським переказом, оскільки відповідно до п. 2 ст. 9 Закону про РРО реєстратори розрахункових операцій та/або програмні реєстратори розрахункових операцій не застосовуються при виконанні банківських операцій.
Однак органи податкової служби заперечують можливість застосування цієї норми, якщо зарахування коштів покупця здійснюється спершу на рахунок небанківської фінансової установи, а потім кошти переказуються на банківський рахунок продавця. На думку ДПС, п. 2 ст. 9 Закону про РРО застосовується виключно якщо:
«[…] Товариство надає покупцю для оплати за товар (послуги) реквізити свого рахунку, і покупець (споживач) самостійно здійснює оплату з їх використанням (шляхом переказу коштів замовниками через установу банку або шляхом внесення коштів через касу банку, Інтернет – банкінг, а також у разі проведення розрахунків через платіжний термінал та / або ПТКС, які належать банку), то в такому випадку застосування РРО / ПРРО не є обов’язковим, оскільки оплата товарів (послуг) буде відбуватися за допомогою різновиду банківських операцій.
Слід зазначити, що банківські операції здійснюються виключно банками».
Таким чином податкові органи розмежовують правові наслідки операцій в залежності від суб’єкта надання платіжних послуг:
- якщо кошти для переказу продавцям приймають банківські установи, достатньо видати чек, який посвідчує тільки переказ коштів (форма № ФКЧ-3);
- якщо кошти приймають небанківські фінансові установи (наприклад, ТОВ «НоваПей»), такі установи повинні видати чек про переказ коштів (форма № ФКЧ-3), а продавець – чек на товари (форма № ФКЧ-1).
Отже, однакові за своєю суттю операції мають різні наслідки для продавців: при переказі через банк продавець не повинен вкладати чек в коробку з товаром, а у випадку переказу через небанківські фінансові установи – повинен.
Рада вважає таку позицію податкових органів необгрунтованою, оскільки поняття «банківські операції», вжите законодавцем у п. 2 ст. 9 Закону про РРО, не обмежується виключно операціями, які проводять банки. Про це свідчить ряд винятків, наведений в п. 2 ст. 9 Закону про РРО, коли до «банківських операцій» застосовується П/РРО, а саме:
«операцій з торгівлі валютними цінностями в готівковій формі, якщо такі операції виконуються не в касах банків;
операцій комерційних агентів банків та небанківських надавачів платіжних послуг та їх комерційних агентів з приймання готівки для виконання платіжних операцій з використанням програмно-технічних комплексів самообслуговування, крім програмно-технічних комплексів самообслуговування, що дають користувачеві змогу здійснювати виключно операції з отримання коштів».
Ця норма передбачає, що «банківські операції» можуть здійснювати не лише банки. Отже, законодавець закладав ширше розуміння поняття «банківські операції», аніж те, яким керуються органи ДПС.
Слід також зазначити, що чинне законодавство не містить визначення поняття «банківські операції» – воно існувало в законодавстві до 2011 року. Під час обговорень цього питання представники ДПС при тлумаченні поняття «банківські операції» посилаються на норми Закону України «Про банки і банківську діяльність», які втратили чинність 15 років тому, на підставі того, що згадка про «банківські операції» зберігається у чинній постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» № 3 від 25.04.2003, в п. 7 якої вказано:
«До банківських належать операції, перелік яких наведено у ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”».
В редакції ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яка була чинною на момент прийняття постанови Пленуму ВСУ, до банківських операцій, які могли надаватись виключно банками, належали наступні:
«1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;
3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик».
Рада звертає увагу, що після 16.06.2011 із зазначеного п. 2 вилучено частину про «переказ грошових коштів», і в чинній редакції цей пункт обмежується правом відкриття та ведення поточних (розрахункових, кореспондентських) рахунків клієнтів. Згідно з чинною редакцією ст. 47 платіжні послуги належать не до банківських, а до фінансових послуг, котрі можуть надавати і банки, і небанківські фінансові установи.
Закон України «Про платіжні послуги» також не містить будь-яких обмежень щодо можливості надання платіжних послуг виключно банками. Навпаки, пп. 1 та 5 п. 1 ст. 10 закону визнає банки та фінансові установи, що мають право на надання платіжних послуг, рівноцінними надавачами платіжних послуг. Про це йдеться і в ч. 3 ст. 1088 ЦКУ.
З цього приводу Рада звернулась до НБУ із питаннями: (і) чи мають якусь різницю в правовому статусі платіжні послуги, які надаються банками та небанківськими фінансовими установами, які отримали відповідну ліцензію? та (іі) чи можуть платіжні послуги, надані небанківською фінансовою установою ТОВ «НоваПей», прирівнюватись до платіжних послуг, наданих банками? На що регулятор повідомив наступне:
«Звертаємо увагу на те, що в Реєстрі платіжної інфраструктури ТОВ «НоваПей» зареєстровано як платіжна установа.
Згідно з частиною третьою статті 10 Закону про платіжні послуги особи, зазначені у частині першій цієї статті, мають право на провадження діяльності з надання фінансових платіжних послуг лише після отримання ними ліцензії відповідно до Закону про платіжні послуги та за умови включення до Реєстру платіжної інфраструктури, якщо інше не передбачено Законом про платіжні послуги.
Частиною 4 статті 10 Закону про платіжні послуги визначено, що банки мають право надавати платіжні послуги на підставі банківської ліцензії без отримання окремої ліцензії відповідно до Закону про платіжні послуги. Банки надають платіжні послуги в порядку, передбаченому Законом про платіжні послуги та Законом України “Про банки і банківську діяльність”.
Частиною 6 статті 10 Закону про платіжні послуги визначено, що фінансова установа, що має право на надання платіжних послуг, має право надавати фінансову платіжну послугу за умови включення права на надання такої фінансової платіжної послуги до ліцензії на діяльність такої фінансової установи відповідно до закону з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг, а також включення такої особи до Реєстру платіжної інфраструктури. […]
Отже, законодавством визначено єдиний перелік платіжних послуг для всіх надавачів платіжних послуг».
Відповідно, якщо платіжні послуги (операції з приймання коштів від покупця і переказу їх до продавця) надає належним чином уповноважена фінансова установа, їх слід вважати «банківськими операціями» для потреб Закону про РРО. Інакше п. 2 ст. 9 Закону про РРО матиме дискримінаційних характер, оскільки до однакових за своєю суттю операцій застосовуватиметься різний підхід, виходячи виключно з формальних ознак надавача платіжних послуг – чи є він банком чи небанківською фінансовою установою.
ІV. Судова практика
Висновки Верховного Суду щодо описаної проблеми поки що відсутні, а практика апеляційних судів розділена порівну: 2 рішення на користь бізнесу та 2 рішення на користь податкової. В кожній із категорій відкрито по одному касаційному провадженню.
Шостий апеляційний адміністративний суд розглянув справу стосовно РозеткаПей та у постанові від 27.05.2025 по справі № 320/35112/23 дійшов таких висновків правозастосування п. 2 ст. 9 Закону про РРО:
«Колегія суддів апеляційної інстанції наголошує, що вказана правова норма не містить застережень та вказівки її застосування тільки для банків, як помилково вважає податковий орган.
У свою чергу, ТОВ “Фінансова компанія “ЕВО” належить до надавачів платіжних послуг, який підпадає під дію п. 2 статті 9 Закону N 265/95, оскільки виконує приймання готівки та виконання платіжних операцій, які можуть бути прирівняні до банківської операції».
В іншій справі № 420/19624/24, де розглядався як фінансовий посередник ТОВ «НоваПей», П’ятий апеляційний адміністративний суд у постанові від 17.06.2025 підтвердив обґрунтованість висновків суду першої інстанції та вказав, що:
«[…] якщо споживач (клієнт) замовив товар на вебсайті продавця (зокрема, в інтернет-магазині) і не здійснював передоплату, а доставку товару здійснила служба доставки на підставі договору про передачу такій службі товару для доставки покупцю, то реєстратор розрахункових операцій застосовує служба доставки, безпосередньо при передачі товару покупцю та отримання оплати від нього (в тому числі із застосування сервісів переказу коштів).
В даному випадку, дії продавця товару не матимуть ознак розрахункової операції, оскільки, в момент придбання товару оплату проведено у відділені служби кур’єрської доставки або поштовому відділені чи в іншому місці доставки.
Більш того, отримавши замовлення в інтернет-магазині без здійснення покупцем передоплати, на стадії передачі товару службі доставки продавець не може безперечно знати, що покупець гарантовано придбає товар та відповідно здійснить переказ коштів. Тобто, на стадії відправки товару продавцем господарська операція фактично не є завершеною і він не може контролювати ані саму подію завершення, ані момент здійснення такої операції.
При цьому, з виписок по поточному та картковому рахунках ФОП […] вбачається, що протягом періоду з 28.11.2023 року по 22.02.2024 року від ТОВ “НоваПей” позивачу надійшли грошові кошти у загальному розмірі 369768,43 грн. Усі зазначені платежі здійснені у безготівковій формі, тобто ні позивач, ні платіжна установа не приховувала будь-яких зарахувань.
Колегія суддів вважає, що відповідно до норм чинного законодавства, сама суть проведення розрахункових операцій через РРО та видачі відповідних розрахункових документів (фіскальних чеків) при розрахунках із суб’єктами господарювання у готівковій формі чи за допомогою банківських карток полягає у тому, щоб суб’єкт господарювання вів прозорий та відкритий облік господарської діяльності, показував усі доходи та не приховував будь-якої готівки, яка не обліковується, внаслідок чого до державного бюджету у повному обсязі надходитимуть податки».
Рада погоджується із вищенаведеною позицією, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 49 Закону України «Про платіжні послуги» платіжна операція вважається завершеною в момент зарахування суми платіжної операції на рахунок отримувача або видачі суми платіжної операції отримувачу в готівковій формі. Вимога податкових органів вкладати чек у посилку на етапі відправлення товару є нелогічною, оскільки змушує фіскалізувати потенційний дохід, який продавець ще не отримав і може не отримати взагалі, оскільки покупець може відмовитись від посилки або не забрати її.
Позиція ДПС України в цій категорії справ ґрунтується на інших двох рішеннях апеляційних судів. Це рішення у справах № 640/32552/20 та № 560/17919/24, де суди застосували до обставин післяплати, висновок Верховного Суду (постанова від 16.04.2021 по справі №520/7835/19), сформований у не аналогічних обставинах справи, а саме, які стосувалися передоплати:
«[…] колегія суддів дійшла висновку, що у разі доставки поштою або кур’єрською службою товару, придбаного на умовах передоплати із застосуванням платіжних сервісів LiqPay і WayForPay суб’єкт господарювання повинен вкласти у поштове відправлення раніше роздрукований з використанням РРО розрахунковий документ установленої законодавством форми і змісту на повну суму проведеної операції, що підтверджує факт купівлі-продажу товарів».
ДПС вважає, що висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 16.04.2021 по справі № 520/7835/19, є релевантним до обставин післяплати. Однак Рада не поділяє такої позиції та вважає, що характер цих правовідносин кардинально відрізняється від предмета розгляду Верховного Суду, тому правова позиція, сформована за інших умов, не підлягає універсальному застосуванню.
На цьому також наголошував і П’ятий апеляційний адміністративний суд у раніше зазначеній постанові по справі № 420/19624/24:
«[…] колегія суддів відхиляє посилання представників апелянта на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16.04.2021 року у справі N 520/7835/19, у зв’язку з її нерелевантністю до спірних правовідносин, оскільки у вказаній постанові судом надавалась оцінка проведення коштів при розрахунках через системи LiqPay, WayForPay, а не через NovaPay при відправці продавцем товару на умовах післясплати через ТОВ “НОВА ПОШТА”.
У спірних правовідносинах ФОП ОСОБА_1 не використовував послуги еквайрингу у дистанційному режимі систем LiqPay і WayForPay платіжних сервісів ПриватБанку і ТОВ ФК “ВЕЙ ФОР ПЕЙ”, а розрахунки покупців із ним не здійснюються в мережі Інтернет за допомогою персональних комп’ютерів та/або інших мобільних пристроїв та з використанням банківських платіжних карток.
Крім того, ФОП ОСОБА_1 взагалі не здійснював продаж товарів на умовах повної передоплати із застосуванням платіжних сервісів LiqPay і WayForPay, а тому алгоритм продажу товару та його оплати, щодо яких висловила свою позицію колегія суддів Верховного Суду, є зовсім іншим ніж той, з яким працює позивач.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду 1-ї інстанції, що ФОП ОСОБА_1 при реалізації товарів (послуг) через Інтернет не отримує безпосередньо коштів від споживача, а отримує такі кошти від фінансової компанії, розрахунки з якою для ФОП є безготівковими, а тому на ці операції не розповсюджується обов’язок щодо застосування РРО».
Таку ж позицію висловлював і Національний банк України на зустрічі 09.07.2025. Представниця НБУ зазначила, що не бачить можливості для фіскалізації цих операцій, оскільки в момент, коли покупець забирає товар у відділенні Нової Пошти і розраховується за нього, продавець коштів не отримує. ТОВ «НоваПей» (на відміну від LiqPay і WayForPay) акумулює їх на власному рахунку, а не автоматично перераховує продавцю. Тому така оплата не може вважатися «оплатою продавцю на віддаленні», а фінансова установа – «віддаленою касою» продавця, на чому наполягав представник ДПС.
Висновки
Підсумовуючи викладене, Рада вважає, що практика ДПС застосовувати штрафні санкції за нефіскалізацію товарів у момент їхньої передачі експедитору є необґрунтованою та такою, що суперечить суті Закону про РРО. Вручення відправлення логістичній компанії на умовах післяплати не є розрахунковою операцією, оскільки продавець не отримує оплати в цей момент. Водночас подальше зарахування коштів на рахунок продавця від ліцензованої небанківської фінансової установи має безготівковий характер, до якого має застосовуватися звільнення від застосування РРО.
Слід зауважити, що нефіскалізація не приносить продавцям жодних фінансових вигод, а бюджету втрат, оскільки продавці отримують кошти від небанківських фінансових установ у безготівковій формі, а інформація про кошти, отримані від покупців, та отримувача, якому вони надалі будуть перераховані, надходить у ДПС із чеків форми № ФКЧ-3, виданих небанківською фінансовою установою. Тобто рух цих коштів є прозорим і не може бути прихований від оподаткування.
На думку Ради, застосування штрафних санкцій за нефіскалізацію товарів у момент передачі експедитору суперечить одному із засадничих принципів податкового права – презумпції правомірності дій платника (п. 4.1.4. ст. 4 ПКУ). Дотримання цього принципу виключає можливість розширеного тлумачення обов’язків платника, а будь-які неоднозначності мають тлумачитися виключно на його користь.
Рада вважає, що проблема спричинена, серед іншого, тим, що норми Закону про РРО відстали від розвитку ринку платіжних послуг. Застарілість законодавства та відсутність чітких норм щодо фіскалізації спірних операцій призводить до порушення базового елементу принципу верховенства права – «якості закону». Як неодноразово зазначав ЄСПЛ, закон має бути доступним, чітким і передбачуваним у застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, що допускає різне тлумачення, не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання державних органів у майнові права («Щокін проти України», п. 50−56). Норма не може вважатися законом у розумінні Європейської конвенції з прав людини, якщо вона не сформульована з достатньою точністю, аби дати можливість особам регулювати свою поведінку, розуміти наслідки тих чи інших дій. Правило є «передбачуваним», коли надає захист від свавільного втручання органів державної влади і від широкого застосування заборон на шкоду будь-якої сторони (Centro Europa 7 S.R.L. and Di Stefano v. Italy, п. 141-143).
