“Захід розуміє порівняння з кінцем 30-их, але боїться робити наступний крок”, – Роман Ващук (Локальна історія)

Першого березня дипломати в Женеві покинули зал Ради ООН з прав людини перед виступом міністра закордонних справ Росії. Цей жест досить точно віддзеркалює ставлення міжнародної дипломатії до дипломатів російських.
Так вважає Роман Ващук, Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні (2014–2019), бізнес-омбудсмен в Україні (з 2021). У розмові з паном Романом про те, як домовлятися, коли домовлятися немає з ким, про імідж українців у світі і феномен Зеленського.
Путін перебуває у віртуальному просторі
Між Україною і Росією час від часу відбуваються переговори. Однак вони дають або мінімальний результат або жодного. Це зрозуміло, адже з цим російським керівництвом немає про що розмовляти. Для мене, як дипломата, це особливо прикра ситуація. Бо хотілося б вірити, що ще можна достукатися до раціональних частин мозку росіян. Але, схоже, такі частини в них вже не досяжні, якщо ще взагалі функціонують.
Путін говорить мовою ультиматумів і намагається диктувати українцям капітуляцію. Така його позиція демонструє, що він перебуває у якомусь віртуальному просторі і воює з уявною Україною. Зайвим підтвердженням цьому є нещодавні слова Лаврова в Анталії: що Росія не збирається нападати на жодні інші країни, бо вона, зрештою, і на Україну не нападала.
Українські переговорники все роблять так, як вчать дипломатів – переводять хоч б частину розмови в технічну площину. Говорять про гуманітарні коридори, можливо, про обмін в’язнями. І правильно, треба обговорювати щось таке, що мало б бути неконтроверсійним, порівняно із основними темами. Але навіть тут бачимо, що російська сторона на словах погоджується на гуманітарні коридори, у більшості випадків не дотримується їх. Суми – це, здається, поки єдиний приклад, де такий коридор на практиці функціонував. Маріуполь, натомість – це розчарування за розчаруванням.
Про вивід цивільного населення з Маріуполя, до речі, намагаються домовитися і грецькі дипломати. У Греції вважають Маріуполь важливим для свої старовинної діаспори, тому стараються також шукати гуманітарний вихід для людей з міста і околиць. Але, наскільки бачу, вони не мали більших успіхів, ніж українська сторона.
На російських політиків вже дивляться, як на воєнних злочинців
Чіткий план у Росіян, може, і був, але в перші ж дні розбився об реальність. Та я спостерігаю в них тверде намагання і далі жити в своєму уявному світику і не виходити за його межі. Це майже унеможливлює комунікацію, не тільки з Україною, а й з усіма іншими. Бо інші сприймають дійсність такою, якою вона є, а не якою її бачить Лавров чи російське посольство. Росіяни просто нахабно спотворюють дійсність. Як наприклад, у випадку з пологовим будинком у Маріуполі, коли соцмережі блокували російські пости на цю тему, бо вони не тільки неправдиві, а й морально осоружні.
На російських політиків часто дивляться вже, як на воєнних злочинців. Не тільки українці, а й керівники багатьох інших держав і правоохоронних структур. Міжнародний кримінальний суд, німецька й іспанська прокуратури, вже розпочали справи проти російських злочинів в Україні. Це ускладнить питання домовленостей про припинення війни, бо тепер треба домовлятися вже з напівкриміналізованими людьми. Ситуація на фронтах така, що росіянам, як вони бачать, залишилося хіба нищити Україну з повітря, зі щонайбільшими цивільними жертвами. За які вони, знову ж таки, криміналізують себе перед рештою світу. З точки зору дипломатії – це не є добра ситуація.
Але те, що вони перебувають у своєму світику і не бачать реалій, не зменшить їхньої відповідальності. Основні гравці явно є співучасниками злочинів. Що цікаво, двоє найбільших теоретиків понять “злочин проти людства” і “геноцид” пов’язані зі Львовом. Це Герш Лаутерпахт щодо злочинів проти людства і Рафал Лемкін щодо геноциду. Я думаю, що їхня спадщина, в тій чи іншій формі, обов’язково буде застосована щодо Росії.
Близько тижня тому перший міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв, закликав російських дипломатів, які цінують свою совість і репутацію, звільнятися. Та я не бачив жодного, хто це зробив. Десь читав, що генконсул Білорусі в одній країні подала у відставку. Але серед росіян ніхто не дослухався до свого першого міністра. І це показує, що всі ті люди повністю вбудовані у путінську диктатуру. Тим самим вони є співучасниками, а не жертвами.
Західні країни бажають давати раду росіянам українськими руками
Українці мають посттравматичний досвід, коли люди на Заході часто їх не розуміють. Але зараз Захід все дуже чітко бачить. Віддзеркаленням того розуміння є хвиля підтримки і симпатій до України, президента і всіх вас.
Навіть політики, які обіймалися з Путіним, такі як італієць Сальвіні, одумуються. Коли Сальвіні приїхав до Перемишля, то поляки йому одразу нагадали його давніші пропутінські виступи. Ніхто цими днями не хоче бути публічно другом Путіна чи Росії.
Люди на Заході також дуже добре розуміють порівняння з 1938 роком і вереснем 39-го. Але багато хто не хоче робити наступного аналітичного кроку, бо тоді виникне потреба дії. Західні країни дуже побоюються ризикувати своїм спокоєм і добробутом. Тому все те безмежне співчуття не завжди переходить у вчинки.
Однак великі поставки зброї, безумовно, вплинули на хід війни. Російські танки і бронетранспортери так би не палали, якби не літаки з Великобританії, та інша протитанкова зброя. Днями я дивився у твіттері американців, які відстежують відеоматеріали про війну в Україні. Вони зауважили, про українські підрозділи мають принаймні одну протитанкову ракету кожен, і що це навіть для західних армій є дуже багато. Хороше оснащення української армії – це також і заслуга української дипломатії. Ну і, звісно, бажання західних країн якось давати раду в цій ситуації українськими руками.
Світ хоче асоціюватися з тими, хто має потенціал вигравати
Я думаю, що міністр закордонних справ Дмитро Кулеба і міністр оборони Олексій Резніков формують дуже вдалі меседжі на Захід. Чимало залежить, звичайно, від Президента. І він виявився навіть не на висоті, а вище тої висоти, на яку можна було сподіватися. Зеленський став глобальним медійним і політичним феноменом. Це такий масштаб мужності, на який тепер рівняються інші країни. Його промова в британському парламенті запам’яталася і всі перші шпальти їхніх газет наступного дня були у цитатах українського президента.
Така комунікація України вигідно відрізняється від того тупого повторення брехні росіян. Наприклад, 10 березня міністр оборони України після зустрічі з росіянами в Анталії випустив твіт, в якому написав, що Україна з розумінням прийме капітуляцію Росії. Комусь це може видатися фривольністю, бо західні країни тремтять від страху, що не дай Боже, Росія може почати ядерну війну. Але я думаю, що такий твіт створює для зовнішнього спостерігача захопливий образ безстрашної країни. А люди хочуть асоціюватися з тими, хто має потенціал вигравати, а не з лузерами, які тільки нарікають на свою долю. Здатність українського керівництва, як дипломатичного, так і військового, висловлюватися чітко, образно, і позитивно – гадаю, у великій мірі забезпечує зростання підтримки України.
Українцям у тилу варто трохи глянути на те відзеркалення України, яке є назовні. Подивитися на себе так, як нас бачать зараз іноземці. Нагадати собі – чому їх так всі полюбили і чому так підтримують. Нагадати, особливо тоді, коли вже опускаються руки, що солідарність і взаємопідтримка – це саме ті цінності, які продемонстрували українці, і за які Україну по-новому сприйняли в цілому світі.
Українці вже показали світові, що це значить – об’єднатися перед обличчям небезпеки. Що це значить – бути відважними, що це значить – кинути всі дріб’язкові непорозуміння і об’єднатися. Як переступити минулі образи і працювати разом. І це вже дає свої плоди – матеріальна і військова підтримка України зростає. Не кожне бажання України здійснюється, але з кожним днем прибуває все більше засобів для оборони і контрнаступу України. Так що працюйте на майбутню перемогу!
Читати публікацію за посиланням.