You are using an outdated browser. Please upgrade your browser to improve your experience.

«Спомин про Революцію Гідності 2013-2014 років»

20.02.2020

Моє зацікавлення Майданом не було випадковим. Я мав щастя брати участь в історичних змінах 1989-1990 років у Польщі як депутат Сейму та міністр у першому демократичному уряді Тадеуша Мазовєцького. Вдалося впровадити Польщу на шлях ринкової економіки, свободи та демократії. 1993 року, коли я вже не мав ніяких публічних посад, займався консультуванням.  Отримав від фонду «CASE» (Centrum Analiz Spoleczno-Ekonomicznych – приватна науково-дослідна неприбуткова інституція, заснована 1991 року) пропозицію опрацювання разом з професором Станіславом Веллішем звіту про українську економіку. Ми поїхали на два тижні до Києва, відбули кількадесят розмов, проаналізували доступні дані та приготували звіт на кількадесят сторінок про те, як можна реформувати економіку України. Деякі рекомендації  цього звіту, наприклад, лібералізація ринку землі, є й досі актуальними.

У 2002-2005 роках, працюючи в ОБСЄ у Відні, я спостерігав, як представник України при ОБСЄ Володимир Огризко дбав про підкреслення незалежності України від Росії. Дуже часто на засіданнях Постійного комітету (Permanent Council) представник головуючої країни Європейського Союзу представляв узгоджену позицію країн ЄС, а посол Огризко – спільно узгоджену позицію групи ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова).
Під час Майдану 2004-2005 років генеральний секретар ОБСЄ Ян Кубіш полетів до Києва підтримати Александра Кваснєвського, запрошеного президентом Леонідом Кучмою з метою допомоги в розв'язанні внутрішнього конфлікту. Майдан оскаржував другий тур президентських виборів, після якого оголошено перемогу Віктора Януковича над Віктором Ющенком. Я вислав тоді зі своєї приватної поштової скриньки записку до Александра Кваснєвського , щоби він не підтримував повторного підрахунку голосів як розв'язання кризи, бо якщо вибори були cфальшовані так, як це робилося в комуністичні часи, тобто шляхом вкидання до урн додаткових бюлетенів, то новий підрахунок може дати такий самий сфальшований результат, як і попередній. Не знаю, чи моя записка щось дала, але, як відомо, дійшло до слушного розв'язання, тобто до повторного 11 туру президентських виборів. У Відні було кілька демонстрацій на підтримку Майдану, але я, як службовець міжнародної організації, не міг у них брати участь, а лише спостерігав за ними з протилежного тротуару разом з іншим високопоставленим урядовцем ОБСЄ, Олександром Павлюком. Жалкую, що Україна не отримала тоді пропозиції майбутнього членства в ЄС, бо, на жаль, це вимагає одностайності країн-членів.

Коли в Польщі моя партія програла чергові вибори, я подався на конкурс директора Атлантично-дорадчого центру Блакитної Стрічки (Blue Ribbon Analytical and Advisoгy Centre (BRAAC)) при Програмі розвитку ООН (ПРООН, UNDP), скликаної після Майдану з метою консультування у справі економічних реформ. Нашим найбільшим досягненням була допомога у вступі України до СОТ  у 2008 році. Наш експерт Ірина Кобута брала участь у переговорах, ми писали звіти, організовували тренінги. До останнього дня перед голосуванням у Верховній Раді ми звіряли відповідність змін у кільканадцяти законопроєктах. Ірина отримала навіть медаль від Президента України. Членство у СОТ було неодмінною умовою для початку перемовин з ЄС про зону вільної торгівлі. Мала це бути угода нового типу, в рамках ширшої угоди про асоціацію, але вона мала кілька вад, зокрема щодо обмеження доступу з України продовольчих товарів. У цій справі я писав до депутатів Європарламенту ще до затвердження мандату на переговори й виступав на різних конференціях. У парафованій угоді певні обмеження залишилися, та їх можна усунути в майбутньому шляхом двосторонніх домовленостей.

ЄС поставив президентові Януковичу три умови підписання угоди про асоціацію: доброчесні вибори до Верховної Ради 2012 року, прийняття кількох законів задля впровадження європейських  стандартів та усунення «асиметрії в правосудді», тобто звільнення Юлії Тимошенко. Я робив, що вдавалося, аби допомогти Україні у виконанні цих умов.
У 2011 році мене знову обрано до польського Сейму. Як заступник голови польсько-української парламентської групи і представник парламентської делегації у Парламентській асамблеї Республіки Польща та України багаторазово виступав як речник інтеграції України із Заходом на пленарних засіданнях Сейму та на численних конференціях на батьківщині та за кордоном, між іншим, у Комісії закордонних справ парламенту Канади та на Конгресі українців Канади.

Я переконував канадських парламентарів у необхідності всілякої можливої підтримки для реалізації Україною висунутих ЄС вимог, а саме проведення демократичних виборів, боротьби з корупцією та відмови від вибіркового правосуддя. Українська меншина в Канаді, очевидно, сама розуміла таку потребу. Я чув, однак, голоси розчарування, що Ющенко та Тимошенко змарнували свій шанс. Канада надіслала найчисленнішу місію спостерігачів на парламентські вибори.

Я зголосився бути спостерігачем на виборах в Україні від польського Сейму. У день голосування 28 жовтня 2012 року об'їхав кільканадцять виборчих комісій у Києві та в його околицях. Я був дуже вражений незвичайним ентузіазмом українських спостерігачів – студентів, пенсіонерів, волонтерів з різних громадських організацій, які пильнували за коректністю перебігу голосування і підрахунку голосів у всіх дільницях. Впадало в око, як їм залежало на виконанні умов ЄС та підписанні угоди про асоціацію.

Іще вночі я вислав коментар для видання «Газета Виборча» («Gazeta Wyborcza») про те, що якщо так пройшли вибори у всіх комісіях, то їх треба визнати достатньо доброчесними, хоча у виборчій кампанії не було рівних умов, бо влада зловживала публічними ресурсами.

У вересні 2013 року газета «Kyiv Post» надрукувала мою статтюi, в якій я представив економічні вигоди, які Україні принесе створення зони вільної торгівлі з ЄС порівняно з регресивною пропозицією митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном.

Найгірше було зі справою Юлії Тимошенко. Александер Кваснєвський і Пет Кокс  понад 20 разів приїздили до України, але не переконали Януковича щодо звільнення Тимошенко. Про це на конференції YES (Ялтинська європейська стратегія), останній, яка відбувалася в Ялті у вересні 2013 року, я розмовляв з Інною Богословською, тоді депутатом від Партії регіонів. У неофіційній атмосфері вечері в садах лівадійського комплексу пригадав собі про польський інститут перерви у відбуванні покарання, що застосовується, між іншим, у випадку лікування, яке в умовах в'язниці неможливо  забезпечити. Поділився цією ідеєю з пані Богословською, яка виявила велику зацікавленість і попросила мене про пересилання їй подробиць, бо в Україні, як виявилося, такий правовий інститут не існує. З великою приємністю після повернення до Варшави відразу переказав їй докладну інформацію. Також я опублікував статтю в тижневику «Дзеркало тижню), в якій представив перерву у відбуванні покарання як можливий компромісii.

Перерва у відбуванні покарання не означає виправдання, але є стандартною процедурою, що застосовується тоді, коли не вдається лікувати без суттєвої шкоди для здоров'я у тюремних умовах. У Польщі це вирішує суд. Із заявою до суду про застосування перерви може звернутися не тільки зацікавлена особа чи її захисник, але й директор пенітенціарного закладу. Суд може скоротити перерву, якщо засуджений не використовує її згідно з визначеною метою. Перерва може тривати до року, а в особливих випадках і довше. Після року перерви суд може із застереженнями скасувати відбування решти строку покарання, якщо дійде висновку, що засуджений буде дотримуватися правопорядку і не вчинить знову злочину.

Українські депутати в жовтні 2013 року приготували кілька варіантів законопроєктів у цій справі, однак жоден не було схвалено. Я спостерігав день за днем на українських порталах розвиток ситуації. На початку листопада уважив уповільнення роботи та її цілковите зупинення після таємної зустрічі Януковича з Путіним 9 листопада. Розмови тривали 5 годин без офіційного повідомлення про їхній перебіг. Я розумів, що діється погане: закону про перерву у відбуванні покарання не буде, Янукович не звільнить Юлії, ані не підпише угоди на саміті у Вільнюсі, запланованому на 28-29 листопада 2013 року.
За тиждень до саміту у Вільнюсі прем'єр Микола Азаров заявив, що на прохання українських промисловців підписання угоди про асоціацію з ЄС буде відкладене, оскільки українська економіка цього не витримає. Розпочався Майдан. Лунали вимоги про підписання угоди.

Фонд «Відкритий Діалог» (Fundacja Otwarty Dialog) запропонував мені та депутатові Міхалові Щербі виїзд до Києва з метою підтримки демонстрантів. 27 листопада вранці ми полетіли до Києва разом з Бартошем Крамеком, головою ради Фонду. Враження було неймовірне – тисячі демонстрантів, українські та європейські прапори, і де-не-де польські, революційна атмосфера. Зустрічалися з Ростиславом Павленком з партії «УДАР», Василем Філіпчуком, директором департаменту європейської інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України, з депутатом від «Батьківщини») Лілією Гриневич. Найцікавіша була зустріч з Юрієм Луценком – колишнім міністром  внутрішніх справ в уряді Юлії Тимошенко, який сказав: «Якщо вдасться нам зібрати понад З0 тисяч людей – виграємо».

Близько 18-ї години стаємо перед монументом Незалежності з польськими та українськими прапорами. Я спитався, чи маю говорити по-польськи, чи по-російськи, бо чудову українську мову розумію, але не навчився розмовляти. У відповідь почув вигуки «по-польськи!» Старався говорити короткими, простими реченнями про те, що Майдан – це вияв того, що українці поділяють європейські цінності, того, що хочуть жити в країні, в якій шануватиметься право, особисті свободи, в якій не буде корупції. Я запевнив про підтримку Польщі щодо інтеграції України з ЄС. Після мене промовляв Міхал Щерба. Ми зібрали великі оплески, помахали прапорами, потім ходили по Майдану, розмовляючи з людьми. Атмосфера була незвичайна. Надалі жевріла надія, що у Вільнюсі ще тривають якісь перемовини й угода про асоціацію буде підписана. Пішли щось перекусити до ресторану «Два гусаки» на Хрещатику, поряд з Майданом Незалежності. Якийсь молодик підійшов до столика і подякував мені українською за «чудовий спіч». Я подумав, що він, напевно, зрозумів, про що мовилося.

Після повернення до Варшави 29 листопада, коли з Вільнюса надійшли остаточні відомості, що угода не буде підписана, я опублікував у «Ліберте» (Liberté) розлогий коментар про ігрища Януковича, який називався «Чи демократія програє диктатурі?»iii У ньому йшлося не тільки про те, чи Майдан програє Януковичу, але й про те, чи Європейський Союз програє Путіну в змаганні за Україну.

1 і 2 грудня я знову був у Києві. Атмосфера була вже інша. Київ вирішив відреагувати на брутальну нічну атаку «Беркуту» на студентів, що протестували. Замість припинення протестів цей напад змобілізував людей до опору. Я пішов вулицею Інститутською вгору, бо там збирався натовп і щось відбувалося. Довідався від людей, що хочуть зайняти будинок Адміністрації Президента на Банковій. Не дійшов іще до Банкової, коли треба було хутко йти назад, бо повіяло сльозогінним газом і десь вище «Беркут» пішов у наступ.

Вимагали відставки Януковича, покарання винних за побиття протестувальників, припинення діяльності «Беркуту», нових виборів. Майдан готувався до тривалої облоги.

Протести в Україні були в усіх на устах, але в Європі запанувала якась безпорадність. Може, дійсно Україна не готова до асоціації з ЄС? Може, треба розмовляти з Росією? Може, Янукович дещо має рацію? Я усвідомлював економічні труднощі України та її залежність від Росії. Для реалізації угоди про асоціацію треба більше залучити ЄС, зрозуміло – за умов здійснення кардинальних реформ, яких бракувало в попередні роки.

Цій темі л присвятив велику статтю, яка з'явилася у «Газеті Виборчій») («Gazeta Wyborcza») в середині грудняiv. Закликав у ній про допомогу ЄС для України в подоланні економічної залежності від Росії як умови збереження суверенітету України. Як я писав, «без зовнішньої допомоги Україна не дасть собі ради», і хоча катастрофічна економічна ситуація є результатом популістської політики попередніх урядів, допомога з висуненням певних умов є необхідна. Я апелював про утворення міжнародного «фонду модернізації та імплементації угоди про східне партнерство для України, Молдови та Грузії» та реалізації угоди про асоціацію. Закінчував висновком: «Без рятувального круга від Європейського Союзу Україні буде складно протистояти неоімперіалістичній грі Росії».

Між тим, у Варшаві розпочалися демонстрації солідарності, організовані варшавським Євромайданом на чолі з Наталією Панченко та іншими організаціями. Я був, мабуть, на всіх тих акціях, часто виступав, майже щодня коментував українські події в польських медіа. Пам'ятаю драматичний телефонний дзвінок з «TVN 24» про те, що є перший загиблий – мовилося про Юрія Вербицького, викраденого за кілька днів до того тітушками. До Варшави з Києва евакуювався Віталій Портников, який побоювався за свою безпеку. З Портниковим я брав участь у дискусії в Польському інституті міжнародних справ, також виступали разом на великій проукраїнській демонстрації на Замковій площі у Варшаві. 24 січня 2014 року Сейм Республіки Польща приймає ухвалу про події в Україні, «висловлює солідарність з демократичним суспільством України, зокрема з усіма репресованими та постраждалими в зіткненнях». 

21 лютого 2014 року в Україні розправа над протестувальниками в Києві, що тривала впродовж трьох днів, припиняється, стався перелом. У своєму блозі я публікую коментар під назвою «Потрібен український Бальцерович»v. Вдома приймаємо українку, якій необхідна спеціалізована лікарська опіка після кульового поранення на Майдані. Приїхала разом з донькою. Мешкають у нас два місяці з перервами на перебування в шпиталі.

Після анексії Росією Криму я закликав до накладення на Росію більш дошкульних санкцій. Європа не усвідомлює, що, купуючи російські газ і нафту фінансує російський бюджет, зокрема й озброєння. У березні 2014 року я надрукував статтю на шпальтах «Газети Виборчої» («Gazeta Wyboгcza») під назвою «Ембарго в розстрочку»vi. Я запропонував запровадити квоти ЄС на імпорт нафти і газу з Росії, поетапно зменшувані на 5% щороку, так, аби обмежити Росії можливості фінансування імперських планів і завоювань. Ця стаття в англійському перекладі була потім передрукована на порталі «Проєкт Синдикат»vii, а також у кількох зарубіжних газетах.

У дні з 6 по 9 березня 2014 року я був у складі делегації з восьми осіб від Європейського Руху (European Movement International – найбільша федерація проєвропейських неурядових організацій у Європі), яка під керівництвом німецького депутата Європарламенту Йо Лайнена приїхала до Києва з метою створення федерації українських проєвропейських організацій. Виїзд влаштовувала полька Йоанна Наrорська з секретаріату Європейського Руху в Брюсселі. Вона телефонувала до мене, щоби я порекомендував осіб та організації, з якими варто зустрітися, а принагідно радилася зі мною щодо готелю. Без вагання рекомендував їй готель «Хрещатик» поряд зі спаленим Будинком профспілок. Я хотів, щоб гості з Європи побачили зблизька твердиню – Майдан, яка тоді ще не була демонтована. Ми були в Києві три дні. Здається мені, що щоденні проходи поміж барикадами справили на колег з Європи відповідне враження.

Відразу після формування нового уряду віцепрем'єр Володимир Гройсман приїхав до Польщі й на зустрічі у президента Броніслава Коморовського оголосив про потребу в польських експертах щодо реформи самоврядування. Президент звернувся до мене, щоб я зорганізував таку групу. Вже 6 квітня 2014 року я був у віцепрем'єра Гройсмана в Києві і ми визначили порядок і завдання роботи польсько-українських експертів. За півтора року ми передали близько ста різноманітних експертиз, аналізів, презентацій, висновків щодо українських правових актів, перекладів польських законів про самоврядування. Відбулося кількадесят зустрічей з українськими експертами. Я сам був понад 20 разів в Україні, брав участь у зустрічах, семінарах, засіданнях Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Верховної Ради, просуваючи в ЗМІ реформу самоврядування.

Українські експерти неодноразово питалися в мене, чому в Польщі реформи вдалися, а в Україні йдуть так повільно. Я сам над тим замислювався. На моє переконання , визначальним у Польщі було доручити реформи в першому некомуністичному уряді Тадеуша Мазовєцького експертам, які були найліпше для цього підготовані. Лешек Бальцерович не був політиком, а тільки доктором економіки, який десять років займався проблемою переходу від централізованої планової економіки до ринкової, приготував на цю тему найфаховіший звіт ще в часи першої «Солідарності» в 1981 році. Мазовєцький доручив йому функції віцепрем'єра і міністра фінансів та повністю довіряв у справі здійснення реформ та координації економічної політики. Подібно було з реформою самоврядування -її батьком став Єжи Реrульський, професор, який у комуністичні часи вивчав західний досвід місцевого самоврядування. Він не став навіть членом Ради міністрів, а був лише державним секретарем у канцелярії прем'єра Мазовєцького. Отримав маленьку групу та представників на місцях. Він підготовлював законопроекти, які приймали уряд та Сейм, бо професор у сфері самоврядування був безсумнівним експертом і мав повну підтримку прем'єра. Обидва експерти впоралися, я їхні реформи вважаю дуже вдалими. В Україні є політична воля щодо реформ і є багато добрих експертів. Але чіткість перетворень експертного задуму в конкретні дії є досить низькою. Я говорив про це, до речі, в інтерв'ю для газети «Дзеркало тижня» від 26 лютого - б березня 2015 року.viii

Події на Майдані 2013-2014 років вписані в історію Європи. Один із найбільших європейських народів висловив там однозначно свою волю щодо участі в інтеграції Європи й перебудови України на основі європейських цінностей. Понад сто українців віддали своє життя, захищаючи право народу на суверенне рішення про своє майбутнє. Після Другої світової війни жодна країна не повинна нести такі жертви на шляху до європейської інтеграції. Майдан залишається джерелом сили та натхнення для всіх, хто має у серці справу суверенної, вільної та демократичної України.

Червень 2018 р.

Переклад Миколи Яковини